ГОЛОВНА
• ПРАВОВІ ДОКУМЕНТИ ОРГАНІЗАЦІЇ
• ЗАКОНИ УКРАЇНИ

Звернення

Багато ветеранів не тільки сміливо захищали нашу Батьківщину, а й після війни вели боротьбу зі злочинністю. В органах внутрішніх справ Запоріжжя прослужили по 25-30 років учасники Великої Вітчизняної війни: Любімий М.О., Анісімов М.І., Котов А.М., Левченко І.І., Акименко Ф.А., Гриценко І.Я., Вікторов В.А., Резніченко І.Н., Оленіченко А.К., Клеймьонов П.П., Назаренко С.С., Крат М.Я., Комар П.С., Кирпа В.М. та багато інших. 26 квітня 1986 року сталася страшна техногенна катастрофа на Чорнобильській атомній електростанції. Одними із тих, хто вступив у двобій з ядерним монстром, стали працівники органів внутрішніх справ. У ліквідації наслідків аварії брали участь понад 400 працівників органів внутрішніх справ області. В обласній ветеранській організації всього на обліку 309 осіб, які мають статус ліквідатора наслідків аварії на ЧАЕС

.

Із спогадів учасника ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС, ветерана ОВС - начальника відділу боротьби з обігом наркотиків УМВС України в Запорізькій області 1996 – 1998 рр.
Харченка Юрія Костянтиновича: «Вранці, 27 квітня 1986 року, я, слухач Київської вищої школи МВС СРСР вже знаходився в м. Прип’ять, куди мене, разом з товаришами по навчанню, доставили по тривозі. Перед строєм виступив тодішній Міністр внутрішніх справ Української РСР Гладуш І.Д., який поставив перед нами завдання по охороні громадського порядку під час евакуації мешканців з Прип’яті. Ми повинні були заспокоювати всіх і вселяти надію, що всі вони повернуться в свої домівки через три дні. Під час виступу міністра два слухачі знепритомніли у строю і їм надали медичну допомогу. Про реальну небезпеку для нашого здоров’я ми не знали і нас ніхто не попередив».
Із спогадів учасника ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС
Скрипника Олександра Федоровича: «Мене направили до Чорнобилю у червні 1987 року, де я перебував один місяць. Займався охороною майна та чергуванням на контрольно-пропускному пункті.

Сильно вразив жалюгідний вигляд лисиць та зайців, які бігали по зоні майже без шерсті, лише стирчали вуха та облізлий хвіст. Рівень радіації зашкалював. Найбільший рівень був на руках, а також на одязі, куди частіше всього доторкалися руки. У казармі стояла пральна машина, і ми після зміни самі прали форму. Прального порошку було вдосталь, але він призначався для дезактивації автотранспорту. Тому після такого прання форми ще доставала алергія на шкірі. Разом зі мною був мій товариш Шевченко Олександр, який, на жаль, від отриманої дози радіації помер 13.12.1994 р. Світла йому пам'ять».
Генерал-лейтенант міліції Пянтковський Анатолій Георгійович

Корінний запоріжець, починав свій трудовий стаж слюсарем на підприємствах м. Запоріжжя. У 1968 році, після закінчення Дніпропетровської школи міліції середнього начальницького складу, став працювати оперуповноваженим відділу боротьби з розкрадання соціалістичної власності Орджонікідзевського районного відділу міліції м. Запоріжжя. Його оперативний хист, глибокі знання юриспруденції, вміння контактувати з усіма прошарками громадян та інші позитивні суто людські якості швидко були помічені керівництвом УВС міста та області. І це сприяло стрімкому зростанню його кар’єри. Невдовзі (1972- 1975рр.) він призначений на посаду інспектора ВБРСВ УВС Запорізького облвиконкому, потім – старшим інспектором та начальником відділення зазначеного відділу. У 1979 році призначений на посаду начальника Комунарського районного відділу міліції м. Запоріжжя а у 1983 році вже обіймав посаду заступника начальника УВС Запорізького облвиконкому.
У цьому ж 1983 році наказом МВС СРСР його направляють у представництво МВС СРСР при МВС Демократичної республіки Афганістан, де йому було доручено розробляти і керувати операціями з ліквідації заколотників, котрі були добре озброєними, відмінно навченими та добре орієнтованими гористій місцевості своєї країни. Зі спогадів генерал-лейтенанта міліції у відставці Пянтковського А.Г.: «Найбільше заколотників було в зоні «Північ» (весь Афганістан був розбитий на ряд зон), куди я був направлений у квітні 1984 року старшим радником. Під моїм командуванням було чотири провінції. Головною проблемою на зазначеній території була так звана «газова війна». Справа у тому, що душмани здійснювали диверсії на газопроводах. Спеціальний полк не міг його ефективно захищати, тому що нитка газопроводу йшла по відкритому плато і з усіх боків прострілювалася. Почав я думати як вирішити проблему, радився з місцевими жителями, які мені порадили домовитися з ватажком бандитів. Коротше кажучи, домовилися про зустріч й зустрілися з ватажком. Зрозуміло, мова йшла про гроші. Він оголосив суму, я затребував гарантій, так би мовити, «вдарили по руках». Мені з Кабулу привезли мішок грошей у їх національній валюті – афгані. Спочатку я виплатив ватажкові аванс, а потім, як домовилися, після місяця без вибухів на магістралі, ватажок отримав оговорену суму. Газова війна скінчилася. Ватажок бандитів домовився зі своїми «колегами по бізнесу», і вони не тільки не висаджували у повітря газопровід, а й охороняли його від інших груп заколотників. За вказану операцію я був нагороджений орденом Червоної Зірки».
Анатолію Георгійовичу довелося не тільки керувати операціями з ліквідації моджахедів, а й безпосередньо приймати участь у бойових діях. Одного разу було підбито гвинтокрил, на якому летів А.Г. Пянтковський, внаслідок чого він отримав контузію. Прослужив Анатолій Пянтковський радником у Афганістані два роки. Нагороджений орденами «Червона Зірка» та «Дружба народів». Після повернення був призначений на посаду заступника начальника УВС Запорізького облвиконкому, а з березня 1992 по березень 1995 років обіймав посаду начальника УВС Запорізької області. Звільнився з ОВС у 1998 році у відставку. Має стаж роботи у міліції 38 з половиною років. Зараз він приймає активну діяльність у ветеранському русі та у вирішенні соціальних проблем ветеранів ОВС області.
Генерал-майор міліції у відставці Тищенко Микола Валер’янович Тищенко Микола Валер’янович, 1936 року народження. Розпочав свою роботу в міліції Микола Валер'янович у 1960 році старшим оперуповноваженим служби боротьби з розкраданням соціалістичної власності та спекуляцією Михайлівського райвідділення міліції Запорізької області. Потім був оперуповноваженим, старшим оперуповноваженим боротьби з розкраданням соціалістичної власності, слідчим, начальником слідчого відділення. У червні 1965 року призначений начальником
слідчого відділення районного відділу міліції Василівського райвиконкому Запорізької області. З липня 1969 року – начальник відділу внутрішніх справ Василівського райвиконкому Запорізької області. У жовтні 1974 року призначений начальником відділення розшуку відділу карного розшуку УВС Запорізького облвиконкому. З жовтня 1976 року начальник штабу УВС Запорізького облвиконкому. У травні 1985 року полковник міліції Тищенко Микола Валер'янович призначений начальником УВС Запорізького облвиконкому. Він був одним з небагатьох керівників УВС, котрий досконало, на високому професійному рівні, знав роботу карного розшуку, служби боротьби з розкраданням соціалістичної власності і спекуляцією, слідства. Всі ці міліцейські щаблі він успішно пройшов і залишив у всіх службах, де працював, добру про себе славу. Для підлеглих був мудрим порадником, не терпів у міліції ледарів і порушників дисципліни.Він завжди глибоко цікавився ходом розслідування найскладніших кримінальних справ і давав щодо них кваліфіковані, юридично грамотні поради. Поважав тих співробітників, хто говорив і захищав "правду і лише правду". При ньому всі підлеглі навчилися говорити те, що думали.
У 1987 році йому було присвоено спеціальне звання генерал-майор міліції.
З 1993-2002 рр. – Тищенко М.В. очолює Запорізький юридичний інститут МВС України. За заслуги у розвитку юридичних наук, неоціненний внесок у справу виховання та підготовку кадрів міліції йому було присвоєно почесне звання Заслужений юрист України.
Після виходу на пенсію Микола Валер’янович приймає активну участь у роботі обласної організації, є членом Президії Ради ветеранів.
Полковник міліції у відставці Путій Микола Васильович Полковник міліції у відставці Микола Васильович Путій народився 15 квітня 1952 року в Запорізькій області. Після повернення зі строкової служби вступив до Вищої слідчої школи МВС СРСР. Те, що він не помилився з вибором, довели всі подальші роки служби.
У 1977 році молодий спеціаліст повернувся до Запоріжжя і був призначений на роботу до Ленінського районного відділу внутрішніх справ обласного центру. Вже через півроку молодий слідчий отримав своє перше заохочення, а ще через півроку його було відзначено нагрудним знаком МВС "Отличник службы".
За майже тридцять років міліцейської служби Микола Васильович пройшов шлях від слідчого районного відділу міліції до заступника начальника УМВС в області – начальника слідчого управління УМВС. Очолюване ним слідче управління за підсумками службової діяльності стабільно утримувало одну із лідируючих позицій в Україні. З жовтня 2003 року по лютий 2005 року Путій М.В. займає посаду першого заступника начальника – начальника штабу ГУМВС. Колеги цінували і цінують Миколу Васильовича не тільки за професіоналізм, підкріплений величезним особистим досвідом, а й за його відкритість, виняткову людяність.
В особовій справі полковника міліції Путія М.В. понад 50 заохочень, серед яких відзнака Президента України орден "За заслуги" III ступеню та відомчі нагороди: медалі "За бездоганну службу" трьох ступенів, відзнаки МВС України "Хрест слави", " Закон і честь", Почесний знак МВС, "За відзнаку в службі". Він – Заслужений юрист України.
У 2005 році полковник міліції Путій М.В. звільнився з ОВС на пенсію. Як людина з активною життєвою позицією, Микола Васильович продовжує активну діяльність у ветеранському русі, вносить неоцінений вклад у вирішення соціальних проблем ветеранів і пенсіонерів ОВС. Серед ветеранів ОВС та діючих працівників користується заслуженим авторитетом та повагою.

Полковник міліції у відставці Прохоров Михайло Федорович. Полковник міліції у відставці Прохоров Михайло Федорович службу в органах внутрішніх справ розпочав у 1976 році на посаді старшого інспектора дорожнього надзору окремого дивізіону Запорізького мотовзводу УВС Запорізького облвиконкому. З 1979 по грудень 1999 року працював на різних посадах УДАІ УВС. У грудні місяці 1999 року призначений на посаду заступника начальника УВС Запорізької області на якій пропрацював по 2005 рік.
З червня по серпень 1986 року приймав участь у ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС.У зазначений період Прохоров М.В. обіймав посаду старшого інженера з організації дорожнього руху ДАІ УВС і в зоні ЧАЕС ніс службу в той самий напружений період після аварії, коли потрібно було налагоджувати всю систему роботи й взаємодії всіх задіяних сил на ліквідацію наслідків аварії. Уже почалися роботи з будівництва захисного спорудження-саркофагу, над зруйнованим реактором. Сюди доставлялися різні вантажі, у тому числі й великогабаритні, і вимагалось особливе вміння в організації проведення таких вантажів, плюс контроль над транспортом, його станом, рівнем радіоактивного забруднення. Люди вони скрізь люди, і коли б не було твердих вимог і контролю над роботою водіїв, зберіганням транспорту, могло статися багато лиха. Чимало уваги приділялося також поливанню доріг. Їх потрібно було промивати ранком і увечері, щоб колесами не піднімався в повітря радіоактивний пил. Для цього задіюваялися як військові автоцистерни, так і цивільні. Михайло Федорович пробув у зоні радіаційного лиха майже місяць. Має другу категорію ліквідатора.
Після виходу на пенсію приймає активну участь у громадському житті органів внутрішніх справ. Є членом Ради ветеранів Запорізької обласної ветеранської організації Асоціації ветеранів МВС України. Надає дієву допомогу у вирішенні соціальних проблем пенсіонерів та ветеранів органів внутрішніх справ області. Серед ветеранів ОВС та діючих працівників користується заслуженим авторитетом та повагою.
Полковник міліції у відставці Первая Алла Василівна. Народилася Алла Василівна в Полтавській області в сім'ї кадрового офіцера. Закінчила Харківський юридичний інститут. З 35 дівчат-випускниць тільки 4 потрапили до органів внутрішніх справ. Серед них опинилася й Алла Первая. Тоді — у 1967 році — дівчина одразу ж з інститутської лави була направлена в Запорізьке міське управління міліції, у слідчий відділ. Пам'ятає й свій перший розкритий злочин. Це була справа про крадіжку газових плиток у РБУ «Облпобутуправління». Трійка посадових осіб крала імпортні газові плитки й продавала їх мешканцям Космічного мікрорайону, котрий у той час тільки забудовувався. Потім, починаючи з 1967 і до 1984 року, її спеціалізацією були злочини, пов'язані з валютою. До речі, саме Алла Василівна була однією з перших у розслідуванні подібних справ.
У роботі Алла Василівна застосовувала різноманітні технології та методи, завжди творчо підходила до дорученої справи. Своїм досвідом ділилася з молодими слідчими. Вона є автором методичного посібника з розслідування кримінальних справ «Про порушення правил валютних операцій», яким успішно користувалися службовці правоохоронних органів. Ця жінка — першокласний спеціаліст! — така думка всіх співробітників міліції, хто працював з нею.
За плечима Алли Василівни 25 років праці в слідчих органах і 5 років у структурі з підбору кадрів. Працювати доводилося по 12-16 годин на добу. У 1996 році наказом Міністра внутрішніх справ України старшому слідчому в особливо важливих справах слідчого управління УМВС України в Запорізькій області Аллі Первой було присвоєно позачергове звання полковника міліції. Первая А.В. представлена в альманасі кращих з найкращих запоріжанок, які являють собою красу та гордість Запорізької землі.
За багаторічну і сумлінну службу нагороджена відомчими медалями та відзнаками, а також має 73 заохочення від керівництва МВС, УВС та м. Запоріжжя.

Зі спогадів полковника міліції у відставці Первой А.В.:
Кримінальна справа в 274 томи.
Найгучніша кримінальна справа, над якою доводилось працювати, Алла Василівна й сьогодні згадує з трепетом, оскільки вона забрала безліч здоров'я. Слідство велось по факту крупних розкрадань у ресторані «Росія». Це було в 1979 році. У радянські часи продукти для таких закладів держава виділяла рівно в тій кількості, яка була потрібна для нормального приготування страв. Однак в «Росії» чимала частина дефіцитних продуктів збувалася на сторону, а отримані із продажу гроші розподілялися по кишенях злочинців. Крім співробітників ресторану в справі фігурували такі великі люди, як голова облвиконкому, його заступник, начальник тресту ресторанів і кафе.
По закінченні розслідування справа нараховувала 274 (!) томи, з яких тільки 17 робочих, з допитами й очними ставками все інше займала бухгалтерська документація. І кожну накладну необхідно було підняти щоб розібратися звідки вона «танцює» і до чого веде. Наприкінці розслідування- обвинувальний висновок на 1001 аркуш. Але важче всього було психологічне навантаження, яке навалило на жінку.
- Директор ресторану мене люто ненавиділа, - згадує Алла Василівна - Усупереч мені проводила власне «розслідування»: випитувала у свого персоналу, про що їх запитували на допиті, диктувала їм як і що говорити. Ще б, адже за рахунок недовкладення продуктів і неправильної технології готування їжі злочинці за два роки «наварилися» на 25 тисяч карбованців. А це були колосальні гроші на той час. Для прикладу скажу, що в мене, слідчого, зарплата становила 250 карбованців на місяць. Крім того, були виклики «на килим» до генерального прокурора в Київ. І там доводилося відстоювати свою правоту.
Однак у підсумку серед усієї чиновницької верхівки постраждав тільки директор тресту ресторанів і кафе - його зняли з посади. А керівництво й інші працівники ресторану, як і годиться, були засуджені..
Підполковник міліції у відставці Вербицький Григорій Митрофанович.
Це типовий представник надзвичайно скромних, розумних людей, народний талант яких довгі роки лежить неоціненним скарбом під тягарем часу. Явище само по собі унікальне, але з іншого боку можливе й закономірне.
Справді, таким явищем є для запорізької міліції Г. М. Вербицький. Він народився 13 червня 1938 року в м. Мінську (Білорусія) у робочій сім'ї. У 1951 році сім'я переїхала на постійне місце проживання на о. Сахалін. Григорій, закінчивши семирічку, вступив навчатися в Південно-Сахалінський лісотехнічний технікум за фахом "технік-механік автотракторного господарства". Потім на Камчатці служив у армії, а після демобілізації працював в автобусному парку водієм автобуса. У січні 1960 року його прийняли в міліцейську родину — став інспектором шляхово-патрульної служби. Саме тоді його друзі вперше були здивовані таким вибором роботи, бо добре знали, що Григорій мав бути кимось іншим... А ким? Його давно зманювала клубна сцена, звичайна російська гармошка, народні пісні — білоруські, українські, російські. Він був одним із "стовпів" художньої самодіяльності скрізь, де працював. І нараз — міліція... "Але я пішов — мені це подобалося", — згадує нині Григорій Митрофанович. Йому справді дуже сподобалося працювати в органах Державтоінспекції. А коли подобалося, то все у нього справно виходило. Керівництво його швидко примітило, і ось Григорій Митрофанович у свої 28 років стає начальником ДАІ м. Південно-Сахалінська.
З 1971 року Г. М. Вербицький уже працює в Державтоінспекції УВС Запорізької області, де починав службу з державного інспектора обласного апарату, а закінчив у 1992 році заступником начальника ДАІ УМВС у Запорізькій області, підполковник міліції.
У 1989 році у Г. М. Вербицького виникла ідея організувати з даішників ансамбль народної пісні. Перший виступ був призначений на 10 листопада в залі УВС області. Прийшли всі співробітники обласного апарату. Більшість із них завітали, аби підбадьорити свій перший міліцейський самодіяльний ансамбль. Хвилювалися й артисти-співаки. Чи вийде в них? Чи не "засипляться"?.. Вийшло! Просто чудово вийшло! Згадує той перший "вихід у народ" сам Григорій Митрофанович: "На першому концерті, коли я попереду всіх вийшов з гармошкою, ніхто такого не чекав... Ну, а коли ансамбль виступив — це, звичайно, був "фурор".
І після цього почалося швидке зростання популярності самодіяльного міліцейського колективу. Уже в червні 1990 року на першому пісенно-поетичному фестивалі МВС України колектив одержав диплом лауреата. Його часто стали запрошувати робітники запорізьких підприємств, сільгоспколективи. А невдовзі на "співаючу міліцію" звернули увагу в обласному центрі народної творчості, допомогли ведучими спеціалістами в галузі фольклористики. Даішно-міліцейська самодіяльність якось раптово змінила свій статус на фольклорний національний ансамбль, який почав називатися Народним ансамблем запорізької міліції "Пернач". Його художнім керівником, звичайно, був Григорій Митрофанович Вербицький. Це під його керівництвом творчий міліцейський колектив щороку почав досягати все нових успіхів. У 1991 році ансамбль — дипломант Всеукраїнського свята козацького мистецтва "Хортиця-91". Протягом наступних років ансамбль бере участь у Всеукраїнському й міжнародному літературно-мистецькому святі "Лесині джерела" у м. Новоград-Волинському на землі Лесі Українки.
У березні 1995 року на конкурсі-огляді МВС України в м. Миколаєві завоював диплом Лауреата II ступеню та Приз Глядацьких симпатій. У 1997 році ансамбль "Пернач" гідно представляє Батьківщину на святкуванні Днів України в Болгарії і 1000-ліття слов'янської писемності, а у 1999 році – у Білорусі на святкуванні Дня Республіки.
У цей же час ансамбль визначається "Найкращим творчим колективом року" за версією регіональної програми "Зоряний шлях - 99". Протягом 12 років ансамбль приймає участь у Всеукраїнському та міжнародному літературно-мистецькому світі «Лесині джерела» в м. Новоград-Волинському.
З 2000 по 2007 роки міліцейський творчий колектив 7 разів брав участь у святкуванні днів польської та української національних культур у республіці Польща, та у 2007 році ансамбль стає переможцем Всесвітнього фольклорного фестивалю в Польщі «Мрангово-13». У 2006 році ансамбль був запрошений у м. Краків на зустріч з Папою Римським Бенедиктом-ХVІ.
У період з 2007 по 2012 роки творча діяльність Народного ансамблю Запорізької міліції «Пернач» понад 180 разів висвітлювалась на обласних каналах телебачення. У 2012 році «Пернач» прийняв участь у святковому концерті на площі Незалежності в м. Києві в день 21 річниці Незалежності України.
Вербицький Г.М. приймає активну участь у ветеранському русі, є членом президії Ради ветеранів.

Полковник міліції у відставці Пивоваров Михайло Васильович
Народився Пивоваров Михайло Васильович 23 серпня 1951 року в с. Каштанівка Новомиколаївського району Запорізької області. Після закінчення школи навчався в Запорізькому індустріальному технікумі. Відслуживши службу в лавах Радянської Армії, працював на підприємстві. В 1973 року по направленню трудового колективу заводу «Перетворювач» м. Запоріжжя прийшов на службу в органи внутрішніх справ.
В 1975 році Пивоваров М.В. з відзнакою закінчив Дніпропетровську спеціальну середню школу міліції МВС УРСР і службу почав в управлінні карного розшуку УВС Запорізької області. За 15 років роботи в даному підрозділі займав різні посади середнього та старшого начальницького складу карного розшуку – від інспектора карного розшуку до заступника начальника управління карного розшуку. Будучи керівником підрозділу УКР УВС області по боротьбі із крадіжками державного майна протягом ряду років, уміло організовуючи роботу підлеглих і своєю особистою участю, неодноразово домагався позитивних результатів у цьому напрямку. Надалі працював у підрозділі УБОЗ УМВС України в Запорізькій області.
За сумлінне виконання службових обов'язків, активну участь у розкритті тяжких злочинів, високу оперативну майстерність, виявлене при розшуку й затриманні особливо небезпечних злочинців, більш 30-ти разів заохочувався керівництвом МВС СРСР, МВС УРСР і УВС Запорізької області.З участь у охороні громадського порядку на ХХ11 Олімпійських іграх та затримання злочинця нагороджений орденом Червоної Зірки.
Службу закінчив в 1997 році на посаді начальника відділу по боротьбі із кваліфікованими видами вимагань, бандитизмом і незаконним обігом зброї УБОЗ УМВС України в Запорізькій області.
Після виходу на пенсію приймає активну участь у ветеранському русі, є заступником голови первинної ветеранської організації УБОЗ ГУМВС.
Зі спогадів Пивоварова М.В.:
У 1980 році в складі зведеного загону УВС Запорізького облвиконкому я був направлений у столицю СРСР – місто Москва для участі в забезпеченні безпеки й правопорядку в період проведення XXII Олімпійських ігор. Несучи службу на одному з контрольно-пропускних пунктів палацу спорту в Лужниках, затримав громадянина, який під виглядом співробітника обслуговуючого персоналу, використовуючи підроблений пропуск, намагався пронести на територію об'єкту під охороною заборонені предмети й листівки антирадянського змісту. На цьому ж об'єкті, у період його підготовки до проведення Олімпійських ігор, мною були затримані на місці злочину співробітники палацу спорту, що викрали й намагалися винести за його межі цінне електронне обладнання.
За сумлінне відношення до виконання службових обов'язків у період несення служби по забезпеченню безпеки на олімпійських об'єктах і виявлену при цьому пильність Указом Президії Верховної Ради СРСР Пивоваров М.В. був нагороджений орденом Червоної Зірки, а наказом Міністра внутрішніх справ СРСР йому була оголошена подяка й вручений нагрудний знак «Відмінник міліції».

Полковник міліції у відставці Акименко Федір Андрійович.
Акименко Федір Андрійович народився 1 лютого 1927 року в родині селянина, у с. Нововасилівка Знаменського району Алтайського краю.
Згадує фронтовик Федір Андрійович Акименко: Закінчив сім класів в 1941 році. Почалася Велика Вітчизняна війна. На фронт призвали всіх чоловіків придатних до стройової служби. У селі залишилися жінки й діти. Я почав працювати в колгоспі за дорослого.
У листопаді 1944 року мене призвали в армію. У листопаді 1944 року, разом із призовниками, я прибув у м. Красноярськ у Сибірський військовий округ, у запасний стрілецький полк. Потім наш полк перебазувався до Східної Пруссії. У складі цього підрозділу я приймав участь у штурмі Кенігсберга і під час штурму був поранений. Після взяття порту Пілау (Балтійськ), наприкінці серпня 1945 року брав участь у боях з Японією на території Маньчжурії. Був знову поранений. З 1947 р. по 1950 рік служив на 493 артскладі в охороні складу.
У квітні 1951 року закінчив офіцерські курси. Після демобілізації за скороченням Збройних Сил у січні 1955 року прибув у місто Запоріжжя на постійне місце проживання. В 1957 році поступив на службу у відділ карного розшуку УВС Запорізької області. У травні 1961 року звільнився з органів за власним бажанням і продовжив свою трудову діяльність на підприємствах міста Запоріжжя. За свою трудову діяльність не мав жодного стягнення. Був нагороджений урядовими нагородами, грамотами, грошовими винагородами.
На сьогодні Акименко Ф.А. бере активну участь у ветеранській роботі УВС, в оформленні музею міліції Запорізької області, є головою ветеранської організації Ленінського райвідділу, членом обласної ради ветеранів.
Нагороджений: медаллю Жукова, орденом «За мужність», медаллю «За бойові заслуги», орденом Вітчизняної війни.
Зі спогадів про роботу в органах внутрішніх справ.
Особливо запам'яталась операція в серпні 1960 року про пограбування ощадкаси. У касі працювали дві касирки. В обідню перерву одна з них пішла до магазину, що був розташований поруч. У цей момент до приміщення ощадкаси увірвалися два парубки, озброєні ножами. Сейф із грішми був відчинений. Один із грабіжників, закривши касирці рот долонею, погрожував ножем. Другий став забирати гроші із сейфа. Вони вийшли у двір будинку, сіли в таксі. Злочин був розкритий випадково. Василь став приносити в школу шоколадні цукерки й пригощати друзів. З ним у одному класі навчався сусідський хлопець, який розповів у школі про те, що Васько пригощає друзів шоколадними цукерками. Цю інформацію вирішили перевірити, та довідатися, про матеріальне становище родини. При перевірці встановлено, що зарплатня батька складає 115 карбованців, а матері – 90 карбованців. Вирішили запросити Василя до міліції.
Справа в тому, що по вихідних молодь збиралася в парку Енергетиків, де був танцмайданчик. Щоб не брати квиток, хлопці стрибали через огорожу. Вирішили затримати Василя, як порушника порядку. За цим його доставили до міліції. Він був впевнений, що його затримали за те, що переліз через паркан на майданчик без квитка. Але коли йому поставили запитання: «Звідки береш шоколадні цукерки?». (до слова, у його кишенях були цукерки), він розгубився. Коли сказали, що запросять батька, він зізнався в скоєнні злочину. Гроші зберігалися в сараї, у поліетиленовому мішку. Витрачено було 500 карбованців. Контролював витрату грошей Микола. Злочинці збиралися купити автомашину, але для цього треба було стати на чергу. Тому вирішли почекати, а на наступний рік вирушити до Криму. Так цей злочин було розкрито.Жили злочинці в приватному будинку й були братами. Василь навчався в десятому класі 56-ої школи. Вчився добре, був дисциплінований. Микола працював слюсарем на механічному заводі. Був ударником комуністичної праці й займався спортом.
Від початку пограбування і його розкриття пройшло близько двох місяців.


Майор міліції у відставці Жавжаров Леонід Васильович

Майор міліції у відставці Леонід Васильович Жавжаров народився в 1951 році. Службу в органах внутрішніх справ розпочав у грудні 1971 року на посаді міліціонера підрозділу забезпечення Мелітопольського МВ УМВС України в Запорізькій області. З червня 1974 року по квітень 1980 року працював дільничним інспектором міліції цього ж відділу. З квітня 1980 року по січень 1987 року – черговий чергової частини Мелітопольського МВ УМВС. З січня 1987 року по травень 1997 року – помічник начальника відділу – оперативний черговий чергової частини Мелітопольського МВ УМВС. З травня 1997 року по січень 2000 року – начальник штабу Мелітопольського МВ УМВС. За тривалий час служби обирався неодноразово секретарем комсомольської та партійної організації, а також головою групи народного контролю міського відділу. В органах внутрішніх справ прослужив понад 30 років. Нагороджений п'ятьма медалями, знаком «Відмінник міліції».
З 2003 року є головою міської Ради ветеранів міліції Мелітопольського МВ та членом Ради обласної ветеранської організації. Користується повагою серед співробітників та колег по роботі.
Приймає активну участь у створенні та функціонуванні роботи музейного куточку та виставок про діяльність міліції з метою пропаганди діяльності міліції та виховання особового складу на славних героїчних традиціях органів внутрішніх справ. Має ряд наукових статей.
Неодноразово друкувався в обласних та міських ЗМІ на тематику формування позитивного іміджу міліції серед населення шляхом пропаганди її здобутків. Особисто підготував до друку та випустив книжки «Из истории Мелитопольской милиции» (2004р.), «Погибли при исполнении…» (2007р.), «З історії болгар Приазов’я » (2009р.), «Райновка. История и судьбы» (2011р.), «З історії Мелітопольської міліції (1921-1941рр.)-2013р., «Начальники Мелітопольської міліції» -2015 рік.

Старший лейтенат міліції у відставці Тилик Тетяна Володимирівна –
флагман спортивної дружини.

Тилик Т.В. службу в органах внутрішніх справ розпочала в січні 1985 року контролером СІЗО № 1УВС Запорізького облвиконкому. У подальшому проходила службу на посадах молодшого й середнього начальницького складу УВС у Запорізькій області. У вересні 2003 року призначена на посаду інспектора спортивної команди при УМВС України в Запорізькій області. Має відомчі відзнаки МВС України “За відзнаку в службі” 2 та 1 ступеню, медаль “За сумлінну службу” 1, 2 та 3 ступеню. У серпні 2011 року звільнена з органів внутрішніх справ України у відставку.
З вересня 2011 року працює секретарем Запорізької обласної ветеранської організації Асоціації ветеранів МВС України. Приймає активну участь у проведенні заходів по відзначенню державних свят. Надає допомогу працівникам ОВС у підготовці до чемпіонатів ГУМВС і МВС України та приймає участь у проведенні змагань та зборів зі службово-прикладних видів спорту.
Її спортивних досягнень вистачить на цілу команду.
З 1995 року – член збірної команди з прикладної стрільби ГУМВС України в Запорізькій області. «Майстер спорту України» зі стрільби з бойової зброї.
1995-2007; 2009 – чемпіонка ГУМВС України в Запорізькій області зі стрільби з бойової зброї.
1996 рік – 2000 рік на Чемпіонатах МВС України зі стрільби з бойової зброї обіймала ІІІ місце.
2001, 2003, 2005, 2007 та 2009 роки – ІІ місце – у Чемпіонатах МВС України зі стрільби з бойової зброї.
2001 рік – І місце – Чемпіонат ЦР «Динамо» України зі стрільби з бойової зброї (м. Луганськ).
2003 рік – ІІ місце – (виконання нормативу «Майстер спорту») Чемпіонат ЦС «Динамо» України зі стрільби з бойової зброї (м. Харків).

Підполковник міліції у відставці Солодов Микола Іванович
Службу в органах внутрішніх справ розпочав у жовтні 1976 року на посаді інспектора спецкомендатури УВС м. Запоріжжя. З листопада 1976р. по червень 1980р. працював дільничним інспектором міліції Орджонікідзевського РВ УВС м. Запоріжжя. З червня 1980р. по травень1981р. працював на посаді інспектора карного розшуку Орджонікідзевського РВ УВС м. Запоріжжя. У травні 1981р. переведений до приймальника-розподільника для неповнолітніх УВС області інспектором профілактики. З травня 1982 р. по травень 1985р. працював у відділі карного розшуку УВС м. Запоріжжя на посадах інспектора та оперуповноваженого карного розшуку. З травня 1985 по листопад 1991р. працював на посадах оперуповноваженого, старшого оперуповноваженого карного розшуку спецкомендатури Ленінського, Комунарського, Шевченківського РВ УВС м.Запоріжжя. З серпня 1992р. по липень 2000р. працював на посадах оперуповноваженого, оперуповноваженого по ОВС, старшого оперуповноваженого по ОВС, оперативного чергового УБОЗ УВС області. У липні 2000 року звільнений у відставку за віком, згідно ст. 65 «а» положення про проходження служби рядовим і начальницьким складом органів внутрішніх справ. За період з 1976р. по 2000р. заохочувався 39 разів: грошовими нагородами, цінними подарунками, туристичною путівкою, розміщенням фотокартки на Дошці пошани УВС. Після виходу на пенсію приймає активну участь в громадському житті органів внутрішніх справ та у ветеранському русі.
Серед ветеранів ОВС та діючих працівників користується заслуженим авторитетом та повагою.
Все вирішили секунди
Вересневим вечором того дня Микола не працював. По дорозі додому заглянув у РВВС. Поговоривши з черговим і, переконавшись, що необхідності його присутності, як опера карного розшуку, немає, збирався йти. Але раптом пролунала гучна команда дежурного по райвідділу: «Оперативна група на виїзд!»
У лічені секунди оперативна група виїхала на місце злочину. У цій же машині на місце злочину виїхав і Микола. Розділившись, четверо оперативників прочісували двори, розшукуючи, по відомих уже прикметах, одного злочинця, що вбив жінку та поранив її дочку. Орієнтуватися на місці заважала темрява. Почувши крик про допомогу, Микола негайно на місці події і виявив убивцю із закривавленим ножем у руці. Не роздумуючи, молодий опер вступив з ним у двобій. Кілька ножових ран одержав Микола, але не дав відбутися новому вбивству – урятував життя людини. Через кілька хвилин приспіла допомога, і злочинець був затриманий.
Микола кілька місяців перебував у лікарні, але організм спортсмена впорався з наслідками поранення.
Потрібно сказати, що це не був дебют молодого опера. Приблизно за місяць до зазначених подій Микола Солодов затримав двох небезпечних рецидивістів, озброєних ножем і пістолетом. Пішовши на зближення з ними, опер діяв настільки швидко й рішуче, що злочинець, хоча й встигнув вихопити пістолет, але вистрілити не зміг. Пішов блискавичний удар у щелепу й бандит, що раніше вчинив убивство, випустивши пістолет, виявився на землі. Другий, побачивши, з ким має справу, припинив опір.
За проявлений героїзм та мужність при затриманні злочинця наказом МВС УРСР від 11.12.1980р. нагороджений медалю «За відмінну службу в охороні громадського порядку ».

Полковник міліції у відставці Савулій Василь Гаврилович

Полковник міліції у відставці Савулій Василь Гаврилович народився у 1937 році у селі Гоголівка Веселівського району Запорізької області. Освіта вища юридична. У 1957 році закінчив Львівську спеціальну середню школу міліції МВС СРСР, у 1964 - Вищу школу МОГП УРСР а у 1979 - Академію МВС СРСР.
За весь період служби нагороджений медалями: «За бездоганну службу» третього, другого й першого ступеня; «50 років Радянської міліції»; «За доблесну працю. На честь 100- річчя від дня народження В.І.Леніна»; «Ветеран праці».

Зі спогадів ветерана ОВС – полковника міліції у відставці Савулія В.Г.

Паралельно з навчанням в Академії навчався в народному Університеті культури при Академії МВС СРСР і успішно закінчив навчання по кафедрах: кіно, театру, музики й образотворчого мистецтва. Ректором університету був відомий композитор А.Хачатурян, а після його смерті ректором став головний режисер Великого Театру, професор Б.Покровський, який і вручав диплом про закінчення університету. Навчаючись у народному Університеті культури при академії МВС СРСР, мені й усім нам пощастило слухати лекції видатних діячів культури, художників, артистів театру й кіно, таких як: А.Хачатурян, І.Глазунов, єдиної в той час у світі жінкою – диригентом симфонічного оркестру В.Дударовою, Васильєвим і багатьма іншими.
Я щасливий, що навчався в зазначених навчальних закладах. Так, у Львівській ССШМ була можливість, крім одержання теоретичних знань, вивчати оперативну роботу на унікальних фактичних матеріалах по розкриттю тяжких злочинів, оформлених як навчальні посібники. У них викладалася суть злочину, розроблялися версії по його розкриттю, викладалися матеріали відпрацьовування версій із застосуванням глибоких оперативних комбінацій з використанням усіх видів оперативної розробки. Ці посібники були краще будь-яких детективних романів. А головне, вони мені згодились, бо завжди подумки користувався ними під час роботи в карному розшуку й працюючи керівником оперативних служб міліції.

В 1957 році мені, молодому лейтенантові, пощастило взяти участь в охороні громадського порядку в м. Москві під час проведення шостого Всесвітнього фестивалю. Яке це було свято! Панувала загальна дружелюбність, доброта, братання. Після концертів, що проходили на площах, молоді учасники фестивалю (як правило, дівчата) грою в «довгий хвіст» оточували нас молодих лейтенантів міліції, змушували разом з ними співати, танцювати, цілуватися.
Трудову діяльність почав у м. Запоріжжі в 1957 році на посаді оперуповноваженого карного розшуку в 1- відділенні міліції, пізніше працював старшим оперуповноваженим КР Жовтневого РВ міліції, потім був переведений у міський відділ міліції, де очолив спеціально створену оперативну групу, яка перебувала в підпорядкуванні заступника начальника УВС області М.А.Точилкіна. Це була високоосвічена, інтелігентна, ерудована людина, класний фахівець. Протягом дев'яти років з 1964 по 1973 працював заступником начальника Ленінського РВВС м.Запоріжжя по оперативній роботі, а потім протягом чотирьох років був начальником Орджонікідзевского РВВС.
Після закінчення Академії МВС СРСР протягом трьох років працював начальником штабу УВС Запорізької області. У цей період діяльність штабу була визнана кращою серед штабів республіки. На його базі двічі проводилися республіканські наради штабних працівників.
У серпні 1983 року був призначений на посаду заступника начальника УВС Запорізької області. Прослужив на цій посаді майже одинадцять років, до виходу на пенсію в 1994 році. Не знаю, чи є це моєю заслугою, але жоден заступник начальника УВС із післявоєнного часу по сьогоднішній день (2009 рік) не працював на посаді заступника начальника УВС такий строк.
Особливо дорогим для мене було заохочення Міністра внутрішніх справ України за планування й організацію роботи з пошуку, а також особиста участь у затримці особливо – небезпечного злочинця Сергєєва, який, як стало відомо з його листа, поставив мету вбити 50 людей і вже почав здійснювати свої наміри, позбавивши життя кількох людей.
Мені була доручена розробка загального плану по пошуковій затримці злочинця, а також оформлення в плани визначених спеціально створеним штабом заходів на кожну добу. Під контролем перебувала кожна вулиця, житловий квартал, будинок.
На пошук і затримку вбивці був задіяний увесь особовий склад УВС нашої області, були прикомандировані співробітники інших областей, Задіялися кілька сот робочих з підприємств, які, при необхідності, негайно знімалися з робочих місць і висилалися заводськими й маршрутними автобусами для оточення місцевості, де за даними міг ховатися злочинець. Мною було запропоновано загальний план по встановленню й затримці злочинця, розробити не по версіях, як це робилося звичайно, а по напрямках роботи (відпрацьовувань).
Очолював усю роботу заступник Міністра, і ці плани він зажадав у МВС як зразки. Вважаю це за честь для Запорізької міліції.
Для мене дуже цінним є дарунок від командуючого Одеським військовим округом за організацію взаємодії з військовим гарнізоном і особиста участь у затримці небезпечних злочинців – військовослужбовців, що розстріляли військовий наряд в одній з в/ч Сімферополя, заволоділи автоматами та згодом відкрили стрілянину в ресторані «Зелений гай» Василівського району Запорізької області. Злочинці були затримані вмілими діями працівників міліції нашого УВС.
Одружений, маю дружину Ніну Олександрівну, дочок Наталю й Валентину, чотирьох онуків.
Я любив і люблю міліцію, пишаюся тим, що присвятив своє свідоме трудове життя боротьбі зі злочинністю, охороні правопорядку, захисту порушених прав громадян. Робив усе, щоб міліція мала авторитет у народу.
Підтвердженням моєї прихильності до цього найважливішого відомства нашої держави є й той факт, що на сьогодні в міліції працюють: дочки Наталя й Валентина, обидві майори міліції, які прийшли в міліцію зі шкіл, де працювали після закінчення педагогічного інституту, у період, коли ставало питання зміцнення міліції.
Чоловік Наталі – Дмитро прийшов на роботу в управління пожежної охорони УВС після закінчення машинобудівного інституту, зараз працює в МНС. Онучка Ірина (дочка Наталі) після закінчення Запорізького юридичного інституту (ЗЮІ) працює слідчим у райвідділі міліції, її брат Ігор вчиться в ЗЮІ. Чоловік Валентини - Сергій працював в управлінні пожежної охорони УВС, зараз на пенсії.
Крім того, не без мого впливу пішли працювати в міліцію племінник Олександр (Мелітопольский МВ) і його дружина Тетяна, яка зараз призначена суддею. Племінник Сергій працює в УВС у Херсонській області. У цілому для роботи в міліції з мого благословення пішло десять людей. Я пишаюся цим. Це велика міліцейська династія.
Василь Гаврилович приймає активну участь у вихованні молодих правоохоронців Запорізького краю, є членом обласної Ради ветеранів та секретарем первинної ветеранської організації апарату ГУМВС.
Таким був і є полковник міліції Савулій В.Г.

Полковник міліції у відставці Лень Валентин Валентинович

Народився 4 жовтня 1961 року у м.Запоріжжі. Розпочав службу в органах внутрішніх справ у грудні 1983 року міліціонером ОБВС УО УВС Запорізької області. У карному розшуку перебував на посадах помічника оперуповноваженого, оперуповноваженим. Потім була слідча робота. В лютому 1994 році перейшов на роботу у слідче управління УМВС України в Запорізькій області. З липня 1996 року почав займатись викладацькою та науковою роботою в Запорізькому юридичному інституті та Дніпропетровському державному університеті внутрішніх справ України. Закінчив Дніпропетровську ССШМ МВС СРСР, Українську академію внутрішніх справ МВС України.
Автор (співавтор) понад 100 наукових, науково-практичних, навчальних та навчально-методичних праць, 11 з яких опубліковано у закордонних виданнях.
Член первинної ветеранської організації апарату ГУМВС, приймає активну участь у вихованні молодих правоохоронців на кращих міліцейських традиціях. Зі спогадів полковника міліції у відставці Леня В.В.

Я із хвилюванням згадую початок своєї служби в міліції, коли я, старшина міліції, служив молодшим інспектором у відділі карного розшуку УВС м.Запоріжжя. У колективі мене оточували справжні аси карного розшуку, вірні Присязі, які повністю віддають себе цій нелегкій службі.
У тому, що я зараз живий-здоровий є заслуга моїх бойових товаришів, які надійно прикривали мені спину в екстремальних ситуаціях, а також професіоналізм і мудрість керівників Поляка А.В., Целінського В.Г., Зотова В.М., Дорофеєва В.Н., Котькорло А.Г., Пивоварова М.В., які професійно розробляли оперативно-розшукові заходи й дбайливо ставилися до своїх підлеглих.

(З ліва на право Целінський В.Г., Дорофеєв В.Н
Лень В.В., Тамарков Р.Л.., Котькорло А.Г.)

Літо 1989 року. Про те, що в місті з'явилася серйозна організована злочинна група, свідчили серія злочинів, які вона здійснювала з особливою жорстокістю. По вул.Яценко,1 проживав доцент машинобудівного інституту, колекціонер холодної зброї. У його колекції була так звана шашка Адольфа Гітлера, яку носила охорона фюрера. Коштувала вона не малих грошей. Злочинці ввірвалися у квартиру, зв'язали колекціонера й почали його катувати за допомогою гарячої праски й інших садистських методів.
У Хортицькому районі злочинці близько місяця стежили й вивчали спосіб життя зубного техніка, який збирався їхати на проживання в Ізраїль. У день злочину лиходії переодяглися у форму слюсарів і подзвонили у двері техніку. У той день технік порушив свій звичайний режим і виявився вдома. Коли він відкрив їм двері, вони на час розгубилися, але потім зорієнтувалися й почали наносити удари. Технік був міцної будови і вчинив опір.. Але грабіжників було більше. Злочинці пограбували квартиру, катували хазяїна й зґвалтували його дочку.
Розслідуючи ці справи було встановлено, що в групі панувала строга дисципліна, був чіткий розподіл ролей, завжди працювали в масках, не залишали слідів, на озброєнні була холодна й вогнепальна зброя.
Інтенсивна робота із установлення членів ОПГ дала свої результати. Групу очолювали якісь Сатаєв і Мороз. Батько Мороза був полковником КДБ. Група нараховувала 13 людей. Серед бандитської групи був і «перевертень» у міліцейських погонах співробітник ДАІ якийсь Вольвач. Тому бандити були інформовані про заходи міліції, що дозволяло їм певний час діяти безкарно.
Після встановлення членів ОПГ Сатаев-Мороз почалася їхня затримка. На деяких з них хочеться зупинитися докладніше.
Одного з ватажків банди Сатаєва затримували в мікрорайоні м. Запоріжжя «Космос». Оперативним шляхом установили його місце знаходження. Було вирішено брати його на виході з будинку, коли він повинен був йти до магазин за продуктами харчування. Група захоплення перебувала в укритті. До її складу входили в тому числі я і Тамарков Руслан.
Коли Сатаєв вийшов з будинку я з Русланом пішли йому назустріч. Щоб не виникла підозра в бандита, ми про щось весело розмовляли. Сатаєв був спортивної статури, і на плечі у нього висіла велика сумка. Ми були впевнені, що там перебуває зброя, і він у будь-який момент може відкрити вогонь. У нас не було права на помилку. Коли ми зрівнялися з бандитом, за частки секунди я схопив його за одну руку, Руслан – за іншу, відірвали від землі й «мордою в асфальт». На допомогу підбігли товариші. У сумці був обріз із патроном у патроннику. У цьому й в інших випадках мені дуже сильно допомагала спортивна підготовка.
Члену ОЗУ- Кущу порушили всі його плани й арештували біля будинку, коли він з букетом квітів збирався йти привітати із днем народження свою дівчину.
За будинком «перевертня» Вольвача установили спостереження й розробили план захоплення. Але бандит вніс корективи. Спостереження повідомило, що він вантажить якісь сумки в автомобіль. Виникла небезпека, що бандит удариться в перегони. Прийняли рішення затримати. Вольвач, виявляється, нічого не підозрював про спостереження, а просто віз здавати дві великі сумки порожніх пляшок. У приймальному пункті, коли він подавав порожні пляшки у вузьке віконце, ми перебували вже усередині й наділи йому на руки наручники.
В «перевертня» Вольвача був молодший брат, теж член банди. Він займався єдиноборствами й був чемпіоном Запоріжжя по у-шу. Коли почалися арешти, він зник. Сплив у селищі Сосногорськ у Росії за полярним колом, де ховався ще з одним, таким , як і він сам. Для затримки Вольвача туди виїхала група захоплення в кількості шести людей, очолювана Котькорло А.Г. Місцева міліція відмовилася брати участь у затримці, посилаючись на те, що вони не прагнуть ризикувати своїм життям. Але інформацією, транспортом і озброєнням забезпечили. І на тому спасибі. Вольвач жив удвох у бараку із утікачем із Західної України, розшукуваного за злочини. Прийняли рішення затримувати рано вранці наступного дня. На великій швидкості під'їхали до барака, вибили вхідні двері. У руках у мене був автомат АКМ. Я забіг першим у темний коридор барака й зіштовхнувся з якоюсь людиною. чи був це Вольвач або втікач із Західної України, я не бачив. Я вдарив його по голові автоматом і побіг далі. Він упав, і вся група захоплення пробіглася по ньому. Як потім з'ясувалося, це був утікач. А Вольвач міцно спав у своєму ліжку, але нам довелося порушити його солодкий сон.
Встановили в Запоріжжі місце, де збиралася банда й розробляла свої злочинні плани. Також там зберігалася частина майна, добутого злочинним шляхом. Це була квартира по пр.Леніна, 192 якоїсь Котелевської, учасниці банди. Вона була коханкою Зюмкіна, теж члена банди. Господарку затримали, а в її квартирі в ніч із 8 на 9 серпня 1989 року влаштували засідку, щоб затримати Зюмкіна. У квартирі перебували я й Руслан Тамарков, коли близько 24.00 ми почули, що хтось намагається відкрити вхідні двері. Через вічко побачили Зюмкіна, який однією рукою намагався відкрити двері, а другу тримав у сумці, яка висіла на плечі. Було зрозуміле, що в руці в нього була зброя. Визначилися з Русланом, як будемо діяти. Руслан різко відкрив двері. Переді мною стояв бандит зі спрямованим обрізом ручного кулемета Калашикова. У руках у мене був пістолет, але я не міг вистрілити, тому що переді мною стояла людина. Я одночасно зробив рух вправо й ударив бандита по голові рукояткою пістолета. Пролунала черга. Він встигнув вистрілити, але, на щастя, я й Руслан були поза зоною обстрілу. Правда, одна куля зрикошетила від одвірок і поранила мені руку. Своє поранення я відчув після того, коли ми з Русланом навалились на бандита, обеззброїли його й затримали. Тут у черговий раз виявилася підтримка бойового товариша, який діяв швидко, грамотно й професійно й не дав бандитові ще раз вистрілити.
Так закінчила свій безславний шлях організована злочинна група Сатаєв-Мороз. Усі члени були засуджені й одержали різні строки, як заслужили. Однією зі статтей обвинувачення була стаття про бандитизм, яка почали вперше застосовувати після тривалого спокою в радянський час. Група зробила більш десяти тяжких злочинів і награбувала більше 200 тисяч карбованців. В той період - це 20 автомобілів «Волга», які вважалися найпрестижнішими..
За затримку Зюмкіна мене й Руслана нагородили орденом «За особисту мужність». Це один з останніх заснованих орденів у СРСР. Нагороджували ним «афганців», прикордонників, що виявили себе в Таджикистані. Указ про нагородження підписав сам Горбачов.

Целінський Валерій Геннадійович полковник міліції у відставці

Усі, хто знає полковника міліції Валерія Геннадійовича Целінського, озиваються про нього, як про порядну людину, чесного й принципового детектива з великої букви. Він разом з колегами зі слідчо-оперативної групи по вбивству Подоляки (убивство п'яти людей) виступив проти обвинувачення в цьому злочині безневинних осіб. І коли керівництво не відреагувало на їхні вагомі аргументи, ця група чесних працівників міліції направила телеграму на адресу з'їзду депутатів Верховної Ради СРСР. Це був учинок справжніх офіцерів міліції, для яких честь вище «липових» показників роботи. На жаль міністерська комісія, що прибула, захищаючи відомчі інтереси, поверхово провела перевірку й обвинуватила наших чесних колег у необ'єктивності. За це Валерій Геннадійович, як і інші колеги, потрапив у немилість, і його ледве було не звільнили з органів внутрішніх справ. Але час розставив усі крапки над «і». Даний злочин зробив маніяк Онопріенко.
Зв'язавши свою долю з міліцією, Валерій Геннадійович пройшов шлях від дільничного інспектора міліції до головного оперуповноваженого – інспектора Головного іправління карного розшуку МВС України. Була служба в посаді слідчого, що керують, у Шевченківському й Орджонікідзевському райвідділах, Запорізькім міським управлінням, обласному апарату. З 1981 по 1983 рр. був слухачем Академії МВС СРСР.
Багато його, люблячи, називають «Шкіпером» за його прихильність до моря й флоту. Служив там строкову службу, потім закінчив Астраханське мореходне училище Морського флоту СРСР.
На сьогодні Валерій Геннадійович приймає активну участь у ветеранському русі, є членом Президії обласної ради ветеранів.
А ще Валерій Геннадійович пише вірші.
Операм

Тяжела оперская работа:
Ни наград, ни сто грамм с утра.
У начальства одна забота –
Виноваты всегда опера.

Вечер сумрак несёт на город.
Ночью драки,
А утром – стрельба.
Генерал нагоняет «холод»,
Виноваты опять опера.

И бормочет прокуратура,
Отказные листая с утра.
Это ж надо такое придумать?
Виноваты всегда опера.
Ну а оперу – думать и думать
Рисковать и не спать до утра.
Урки – прямо, начальство – с тылу.
Вот такая себе игра!

Только нет без вас позитива,
Да и раскрытий нет.
Это вы – милицейская сила!
Это вы криминалу ответ!
Громких слов говорить не буду.
Выпью стоя за вас и до дна!
Ныне, всегда и всюду
Да здравствуют опера!

Постскриптум

И отпелось мне и отплакалось.
Память прошлое ворошит.
Ставки сделаны. Дни уносятся.
Чёрный ворон во сне кружит.

Пролетит, шею вытянув в сторону.
Словно хочет крыльями прикрыть.
Надоел я, наверное, ворону
Вот возьму и брошу курить!

Пробегу по росе как в детстве.
Только где ту росу найти?
От судьбы никуда не деться.
Ты уж, ворон, меня прости.

Может жизнь прошла неправильно.
Не бросался от стрессов и бед
Но друзей не терял на паперти,
Ошалев, от вина и побед.

И не бил поклонов над свечкою,
Испугавшись тоски и тьмы.
Просто тихо сидел над речкою
Понимая, что смертны мы.

Ни библейскими жил законами
Понимая, что есть творец.
А душевными шёл законами,
Что во мне написал отец.

Улетай, ворон, сон закончился.
Чёрной тенью меня прикрыть.
Улетай, ворон, я не конченный.
Мне ещё в этой жизни быть!

Зі спогадів полковника міліції у відставці Целінського В.Г.
Про затримання серійного вбивцю Онопрієнка. Про роботу в 1989-1990 рр. у слідчо-оперативній групі по розкриттю вбивства п'яти сумчан Подоляки у Василівському районі, яке скоїв Онопрієнко, залишу без коментарів.
У березні 1995 року я був призначений на посаду головного оперуповноваженого – інспектора Головного управління карного розшуку МВС України. У мої обов'язки входила участь і контроль над розкриттям особливо тяжких резонансних злочинів у Запорізькій, Дніпропетровській і Донецькій областях. Із призначенням на цю посаду відразу ж підключився в розслідування серії вбивств в Енергодарі й Василівському районі 5-6 січня 1995 року, як потім з'ясувалося, скоєні серійним убивцею Онопрієнком.
У той час Онопрієнко вчинив не одне вбивство на території України. За прикметами та способом вбивства, стало зрозумілим, що це його справа. Але до аргументів, які вимальовувались в ході оперативно – пошукових заходів, чомусь уповноважені особи на дослухались. Тому справи, що були порушені за фактами вбивств, не об’єднуються, а на місцях скоєння цих злочинів працюють недостатньо . Це приводить до того, що на лаву підсудних попадають люди, які не мають до них відношення, а деякі працівники не намагаються встановити істину. Коли з ініціативи заступників міністра Вандіна та Короля були об'єднані зусилля всієї української міліції по встановленню й розшуку серійного вбивці Після цього незабаром і одержали бажаний результат.

 

 

У ході розслідування до поля зору слідчо-оперативної групи потрапив дехто Онопрієнко. Почали відпрацьовувати його зв'язки й родичів. Заступник начальника УВС області Поляк А.В., працівник УКР Шмітько О.Г. та Кріпак (заступник начальника відділу УКР МВС України) поїхали до його брата в селище Народичі Житомирської області і не даремно.. Там була вилучена частина речових доказів зі злочинів, які скоїв Онопрієнко. Убивцю оголосили в державний розшук, і незабаром його затримали у Львівській області, де він теж приніс людям чимало лиха. Як відомо, Онопрієноко був засуджений до довічного ув’язнення.
Про вбивства міліціонера служби охорони в Бердянському банку «Еліта»
28.12.1998 г. в 4.25 у приміщенні акціонерного банку «Еліта» по вул.Кірова, 107 у м.Бердянську був виявлений труп міліціонера ВГСО при Бердянському МВ старшого сержанта міліції Панасюка В.В. з вогнепальним пораненням у голову. У Панасюка В.В. була викрадена табельна зброя – пістолет ТТ і два магазини з патронами. Із сейфа банку викрадено 27 тисяч 350 грн.
Вивчивши на місці злочину всі обставини, слідчо- оперативна група дійшла висновку, що міліціонера вбив хтось із товаришів по службі. Кожний день роботи над цим убивством підтверджував цю версію. Я попросив начальника УМВС генерала Варенка В.І. надіслати також працівників служби внутрішньої безпеки для роботи з особовим складом. Незабаром у поле нашого зору потрапив товариш по службі вбитого якийсь В. Установили за ним спостереження. У вільний від служби час В. смітив грішми, жив «на широку ногу». Крім цієї інформації в нас нічого не було. Затримувати було передчасно. В. міг не «розколотися». Розв'язали оперативну комбінацію, щоб форсувати події. Коли в черговий раз слідчий запросив його на допит, ми організували так, що В. мимоволі підслухав розмову двох оперів, які обговорювали майбутню його затримку, тому що про В. міліції вже все відомо. Підозрюваний запанікував і відразу ж після допиту в слідчого вирішив зникнути з міста.. Вийшовши з міськвідділу, він направився у свій гараж, щоб забрати там заховані гроші з банку. Професійно спрацювала служба зовнішнього спостереження і завдяки цьому його затримали.
Як звільняли дітей-заручників
В 1990 році я працював заступником начальника УВС м.Запоріжжя. Від оперативного чергового УВС я отримав повідомлення про подвійне вбивство в селищі Тепличному й відразу виїхав туди. Прибувши на місце, встановив, що якийсь К. під час сварки зі своїми знайомими вбив їх і забарикадувався в одному з бараків, захопивши в заручники двох малолітніх дітей. Одній дитині К. встигнув нанести ножове поранення. Дитина лежла у ліжку й потребувала медичної допомоги. Другу дитину вбивця тримав на руках, приставивши до нього ніж, і міг у будь-який момент убити безневинне дитя, тому що був п'яний. Я почав вести з К. переговори. Спочатку, він не йшов на контакт, але потім я його почав розпитувати про службу в армії й з'ясувалося, що він, як і я, служив на флоті в Севастополі. З'ясували, що в нас є загальні знайомі по службі. Убивця став поступливим: дозволив медикам надати допомогу пораненій дитині, а мене попросив принести йому сулію пива. Це був шанс. Я підійшов до медиків двох «швидких», які перебували там, і попросив снодійного, щоб підсипати в пиво. Медики першої «швидкої» відмовили мені, а в другій молода медсестричка дала мені якийсь засіб, яким я розбавив пиво. Убивця зажадав, щоб я зайшов у кімнату, і він побажав із мною випити пива. Я виконав його вимоги. Налив по склянці пива йому й собі. В одній руці він тримав склянку пива, а в другій ніж у тіла дитини. Коли випили пиво, я щосили намагався не «виключитись» і чекав, коли подіє трунок. Результат не затримався, бо вбивця був добряче п'яний та ще й під час бійки сам одержав травму голови. Він незабаром заснув і ми звільнили заручників. Затриманий проспав у райвідділі більше доби, я удома – більше 12 годин. Коли прокинувся, довідався, що мене розшукує прокуратура. Мене намагалися звинуватити в перевищенні службових повноважень у зв'язку із застосуванням снодійного, але я все заперечував, а доказів у них не було. Головне, що діти були врятовані. Так що у моїй практиці частенько було і таке «співробітництво» з недолугими працівниками прокуратури, про що згадувати навіть немає бажання.

Майор міліції у відставці Цибульський Семен Наумович
Сімнадцятирічним юнаком Сеня Цибульський пішов на фронт, де боровся з фашистськими загарбниками в складі десантних військ, у полковій розвідці. За мужність і героїзм нагороджений бойовими урядовими нагородами. Після демобілізації продовжив свою службу в органах внутрішніх справ. В 1957 році переїхав у місто Запоріжжя, де працював дільничним інспектором 12-го відділення.
Скоро навколо нового дільничного інспектора утворювалася група з комсомольців технічного училища №14, які надавали істотну допомогу в наведенні порядку на ділянці, що вважалися однією із самих важких у районі.
В 1958 році Цибульскому С.Н. запропонували перейти на роботу у відділ карного розшуку міського управління для роботи з кишеньковими злодіями й іншими злочинцями.
До хлопців, що допомагали Цибульському С.Н., приєдналися й студенти машинобудівного й педагогічного інститутів, робітники основних підприємств району. Вони й створили перший в Україні оперативний комсомольський загін по боротьбі з кишеньковими крадіжками. Датою його утворення було прийнято вважати день народження комсомолу – 29 жовтня.
Семен Наумович запропонував назвати загін «Меч і полум'я». Так називали Ф.Є.Дзержинського – «караючий Меч революції й Полум'я, яке запалює вогонь боротьби в інших».
Так, в 1958 році почав своє життя оперативний комсомольський загін «Меч і полум'я». Першим його командиром був студент машинобудівного інституту Алім Сухий. До загону входило близько 50 людей. Із самого початку Семен Наумович пояснив своїм вихованцям, що вступ у загін це не розважальний захід, а участь у справжній міліцейській роботі. Далеко не кожному було довірено стати членом цього формування. Необхідні були певні моральні якості, такі як: чесність, порядність, дисциплінованість, сміливість. Важлива була також відмінна фізична форма. За узгодженням з відділом карного розшуку була чітко відпрацьована система прийому до загону. З метою добору якісного поповнення, для, що виявили бажання працювати, була необхідна рекомендація від когось із членів загону. Новачки протягом двох тижнів проходили ознайомлювальний період. За ним ішов випробний термін – 3 місяці, потім кандидатський – ще три місяці. Тільки після того, як до новачка пригледілися, і він свідомо визначився із правильністю свого вибору, на раді вирішувалося питання про прийом його в члени загону.
З кожним роком накопичувався досвід роботи загону «Меч і полум'я», з'явилися свої традиції. Ріс загін, росли масштаби його роботи, збільшувалися результати. Встало питання про створення свого штабу, місця базування. Таким місцем був обраний занедбаний підвал Жовтневого РВВС. Його очистили від мотлоху, відремонтували, зробили козирок над входом. Усередині обладнали кілька кімнат: штаб, оперкомнату, фотолабораторію й навіть більярдну. У штабі оформлені спеціальні стенди: «Кишенькові злодії», «Розшук», «Запам'ятай», регулярно випускаються «блискавки», стінна газета « За справедливість», зібрана більша картотека на осіб, схильних до здійснення правопорушень. Результати роботи фіксуються в книгах обліку затриманих і рапортів членів ОКЗД. У книгу рапортів заносяться доповіді про місце й обставини скоєння правопорушення, про помилки, допущені в процесі спостереження й затримки, які згодом детально розбираються на оперативних нарадах.
У ці роки в міліцію постійно надходили заяви громадян про кишенькові крадіжки. Допомогти потерпілим, як правило, було неможливо: затримати кишенькового злодія, задокументувати факт крадіжки, технічно надзвичайно складно. Тут потрібне вміння працювати особистим пошуком, володіння певними методиками. З урахуванням цих обставин, керівництво карного розшуку міста ухвалило рішення щодо спеціалізації загону по боротьбі з кишеньковими крадіжками. Пізніше сфера діяльності загону була значно розширена.
В 1972 році з ініціативи С.Н. Цибульського керівництво УВС м. Запоріжжя створює першу оперативно-пошукову групу молодших інспекторів карного розшуку в складі 6 людей, відібраних серед міліціонерів міста. Із цього часу загін став працювати ще тісніше з міліцією. Згодом оперативно-пошукову групу стали складати, як правило, вихідці із загону «Меч і полум'я». В 1976 році на республіканському зльоті ОКЗД загін був нагороджений вимпелом, як кращий оперативний комсомольський загін України.
Великий внесок у діяльність загону внесли комсомольці 70-х років: Зотов Валерій, Лукьянчикова Люда, Хализов Володя, Самойленко Світлана, Громов Олександр, Борисенко Валя, Горячук Олександр, Труфанов Валерій, Бойцов Микола, Шишлаков Сергій.
При загоні працює група «Юних дзержинців (ЮД)» з підлітків. Юні дзержинці навчаються у старших товаришів необхідним навичкам у роботі, правовим знанням, удосконалюються фізично, беруть участь у загонових заходах, спільно проводять дозвілля. Після служби в рядах Збройних Сил СРСР вони, як правило, повертаються в загін.
Йшли роки, мінялися покоління, але незмінною залишалася структура загону “Меч і полум'я”. З моменту його створення в 1958 році й до закінчення роботи в 1996 році із загоном постійно працювали міліцейські куратори, офіцери, співробітники карного розшуку міста.
Свідченням того, що загонівці виконували серйозну роботу і в боротьбі зі злочинністю вони піддавали своє життя реальній небезпеці. При затримці озброєних хуліганів одержав ножове поранення в живіт Олексій Шиян ( 1961 р.) Потім квартирний злодій-гастролер стріляв у Сергія Горохова. Нагородою за самовіддану працю комсомольцям були скромні подарунки від УВС міста, значки й щира вдячність людей, яким хлопці допомогли у важку хвилину.
З роками росла оперативна майстерність членів загону. У 80-ті роки у відношенні затриманих ними кишеньковим злодіям порушувалось щорічно від 100 до 120 кримінальних справ у рік. Ще від 120 до 130 кримінальних справ проти злочинів за іншими статтями Кримінального кодексу.. За рік до 300 правопорушників доставлялися в райвідділи й штаб загону із профілактичною метою. Усе вищезгадане – це показники солідного міліцейського підрозділу, але ж тут мова йде про громадське формування!
Дух товариства, взаємовиручки, закладені засновником “Меч і полум'я” Семеном Наумовичем Цибульским жили в загоні завжди.
Специфіка діяльності була така, що хлопці багато часу проводили разом. Потрапляючи в серйозні ситуації, вони ще більше сдружувались. Поступово загін ставав однієї великою родиною. Разом тренувалися, організовували виходи на природу, відзначали дні народження, проводжали в армію, листувалися зі своїми солдатами. Стала традицією працювати у вихідні дні в теплицях підприємства “Квіти Запоріжжя”. Зароблені гроші йшли на загальні потреби. Загонівці були молодими людьми. Не випадково між хлопцями й дівчатами виникали симпатії, що переходили у любов. Серед членів загону склалися одинадцять сімейних пар. Справжня дружба, що виникла замолоду, зв'язує більшість членів загону і дотепер.
Багато років загін “Меч і полум'я” був школою, що готовила майбутні міліцейські кадри. Близько п'ятдесяти колишніх членів загону стали в майбутньому співробітниками міліції. Хтось досягся високих звань і постів, інші займали скромні посади. По-різному склалися долі, що залишилися в цивільному житті. Одні стали керівниками підприємств, відомими бізнесменами, науковцями, спортивними діячами, інші залишилися рядовими трудівниками. Усіх цих людей поєднує винесене зі славних юнацьких років почуття високої громадянської відповідальності, активна життєва позиція, небайдужість до чужого лиха й просто людська надійність.
Структурні перебудови, що відбувалися в Україні в 90-і роки в системі державного керування, торкнулися й організації роботи загону “Меч і полум'я”. З метою додання правового статусу цьому суспільному формуванню, в 1995 році загін передали під опіку управлінню у справах родини та молоді при Запорізькій міській раді. Загін був зареєстрований як юридична особа у відділі юстиції й став називатися спецдружиною. Зв'язок з міліцією був перерваний. Останнім міліцейським куратором до 1996 р. був Роман Бєляєв.
Діяльність загону разом із працівниками міліції по попередженню карної злочинності припинилася. Замість відпрацьованої десятками років схеми, загону була доручена досить невизначена….. профілактична робота у молодіжному середовищі. У чому вона полягала і як повинна була проводитися з урахуванням реалій 90-х років – було незрозуміло.. Ентузіазм членів загону поступово згас, нове поповнення в “Меч і полум'я” не приходило. Замість активної громадянської позиції, почуття обов’язку, прагнення безкорисливо допомагати людям, у свідомість молодих людей у той час насаджувалися зовсім інші пріоритети. До 2000 року спецдружина “Меч і полум'я” існувала чисто формально й незабаром остаточно розпалася. Так закінчилася майже піввікова історія молодіжного об'єднання, що надавало неоціненну допомогу міліції в боротьбі зі злочинністю і була насправді кузнею високопрофесійних міліцейських кадрів.
«Меч і Полум'я» щорічно зустрічається із Цибульським 9 Травня на алеї Слави, де збираються колишні і нинішні оперативники служби карного розшуку.

Зі спогадів члена загону «Меч і полум’я» з 1965 по 1967 роки Карпущенка Олександра Григоровича
У загін я прийшов в 1965 році за направленням Орджонікідзевского райкому комсомолу. Командиром загону був Володимир Хализов, комісаром незабаром був обраний я. Куратором загону був Семен Наумович Цибульский. В 1965 році була організована друга база для роботи загону в універмазі “Україна”. Необхідність такого поділу була викликана тим, що в універмазі “Україна”- найбільшій торгівельній точці області, міцно влаштувалися карманники – професіонали. У роки тотального дефіциту на предмети широкого вжитку в “Україні” юрбилися величезні черги. У запорожців, що стояли в тисячних чергах, при себе були гроші для придбання жаданого товару. Цією обставиною вміло користувалися кишенькові злодії.
Для початку у своїй кімнаті чергового ми оформили чотири стенди й розвісили на стінах. На фотографіях красувалися:
- кишенькові злодії місцеві;
- кишенькові злодії – гастролери;
- злодії, що перебувають на волі;
- злодії, що перебувають у місцях позбавлення волі.
Ми почали затримувати кишенькових злодіїв на місці злочину в чергах. У випадках, коли не вдавалося затримати злодія на місці злочину, ми однаково доставляли його на базу, проводили профілактичну бесіду, показували його фотографію на стенді. Як правило, такі наші дії не на жарт стурбували злочинців і через півроку активної роботи загону кишенькові крадіжки в універмазі “Україна” практично припинилися.
Велике значення в успішній роботі загону мала фізична підготовка наших хлопців. Семен Наумович продовжував займатися з нами по програмі “Бойове самбо”. При цьому неодноразово підкреслював, що дає нам у руки зброю, користуватися якою потрібно дуже продумано й обережно. Бойові прийоми слід застосовувати тільки для знешкодження злочинця, захисту свого життя та життя товаришів. Тренер змусив нас завчити, що таке “необхідна оборона”. У спортзалі разом із хлопцями займалися й наші дівчата. Моєю напарницею в навчальних боях часто була Люба Кулик. Справедливості ради слід сказати, що перемогти її було дуже непросто. На тренуваннях вона стрімко й з будь- якого положення наносила удари у найвразливіші місця. На моє обурення відповідала: ”Не підставляйся!” Доводилося мені на тренування надягати спеціальний захист.
По мірі того, як росла наша майстерність, ми навчили затримувати висококласних злодіїв. Одним з таких “асів” був якийсь Перов. Нам довго не вдавалося застати його на місці злочину. Начебто й затримання провели чисто, і гаманець повинен бути в нього, а при обшуці не виявилось. Довелося ретельно оглянути його верхній одяг. З'ясувалося, що права кишеня піджака в нього розрізана зсередини. При найменшій небезпеці він опускав гаманець із рукава в кишеню й у такий спосіб його скидав. Затримати Перова на місці злочину стало для нас справою честі. Ми “пасли” його майже два місяці, але нічого не виходило. Приходили ранком на місце стихійної торгівлі, так звану « тучу», по вул.Грязнова, ходили за ним по Малому ринкові, по ринку на Анголенко, але все безрезультатно. На якийсь час він взагалі зник з міста. І от в один з недільних ранків я вирушив на Центральний ринок і на вході бачу, як поруч мене чоловік витяг із сумочки жінки солідний гаманець. Одна мить – і гаманець виявився глибоко усередині його рукава. Я рвонувся вперед і в цей момент ми зі злодієм впізнали один одного. Це був Перов. Він кинувся бігти через двори, що напроти центрального входу. Я крикнув жінці, що в неї витяглися гаманець, схопив її за руку й ми побігли доганяти злодія. В одному із внутрішніх дворів був паркан з металевими прутами. На одному з них була кров. Довелося долати огорожу самому, потім перетягти потерпілу. Далі ми побігли по слідах крові. У під'їзді будинку на другому поверсі ми знайшли Перова. Гаманець був у нього в рукаві. Злодій не кинув його, тому що там була велика сума грошей. Перестрибуючи через огорожу, він нанизався на гострий прут, розпоров штани і поранив ногу. До затримання поставився спокійно. Сказав тільки: - “Повезло тебі сьогодні. Пішли на базу”.
От таким гуртом: я, закривавлений Перов і ридаюча потерпіла, прибули на базу загону.
Затримання кишенькових злодіїв не завжди були безпечними для загону “Меч і Полум'я”. Були випадки, коли наші “клієнти” чинили серйозний опір. Тим більше, що злодії-професіонали добре знали нас в обличчя. Так, деякий час жителям нової частини міста докучала група кишенькових злодіїв у складі п'яти людей. Очолював її якийсь “Рубель”, до речі, син декана одного з факультетів “ машинки”. Одного разу ми вели спостереження за цією групою, що зібрався на справу в районі ін. Металургів. Члени групи в гастроном Когана, купили пляшку вина й зайшли у двір її розпити. Такий у них був метод – перед початком роботи понемножку випити. Ми із хлопцями теж зайшли у двір, і розсілися в різних його кінцях. “Рубель” підійшов до нашого командира Хализова Володі, вихопив з кишені мисливський ніж і прохрипів, що зараз приколе його.
- “Не встигнеш”, – спокійно відповів Володя.
Ми з різних кінців двору кинулися на допомогу до командира. “Робота”злодіїв була зірвана.

 

Зі спогадів капітана міліції у відставці Захоровської-Мельникової Марини Геннадіївни-члена загону з 1979 по 1985 роки.
Якось із карного розшуку міста нас повідомили про кишенькові крадіжки в тролейбусі № 9 на відрізку шляху від проспекту Металургів до Діагональної. У цей час їхала робітнича зміна на зпаводи “Запоріжсталь”та “Дніпроспецсталь”. Ранком на цьому маршруті, ми звернули увагу на однорукого старого. Старий доїжджав до кінцевої зупинки й вертався назад. Було вирішено встановити, хто він. Ми “проводили” його до будинку. Дід жив у районі вул. 12-го квітня. На другий день з 6-00 ранку ми вчотирьох вийшли знову на цей маршрут. Дочекалися старого, використовуючи прийоми маскування,зайшли з ним до 9-го тролейбуса і разом поїхали. Незабаром старий був затриманий нами на гарячому, коли витягав з кишені у чоловіка гаманця. Затриманий виявився професійним злодієм- рецидивістом. Загальний строк його відсиджувань склав більш 45 років.
До числа курйозних можна віднести такий випадок. У кімнату чергового міліції в універмазі “Україна” прибігла потерпіла із заявою про крадіжку в неї грошей. Ми вийшли з нею на місце й вона нам показала, біля якого прилавка стояла за дефіцитом. Разом з нею пробирався до прилавка дуже приємний чоловік, що все підштовхував нашу потерпілу ближче до прилавку. Коли треба було розраховуватись, виявила розрізані плаття й бюстгальтер, де в неї знаходилась велика сума грошей. На підлозі біля прилавка валялася заточена особливим способом монета. Шукати злодія було вже пізно. Справедливості заради, слід зазначити, що через кілька днів через цей “дамський майстер” був затриманий при здійсненні аналогічної крадіжки оперативником Костею Тарасовим.

 

П І С Л Я С Л О В О

Обласна організація ветеранів органів внутрішніх справ ГУ МВС України в Запорізькій області продовжує плідно працювати з ветеранами органів внутрішніх справ по використанню їх багатого досвіду у вдосконаленні оперативно-службової діяльності та вихованні особового складу.
Сьогодні ветеранів хвилюють питання порушення гарантій їх соціального захисту, позбавлення пільг, диспропорцій у розмірах пенсійного забезпечення та рівня медичного обслуговування. Президія обласної Ради ветеранів вбачає на сьогоднішній день ці пріоритети в своїй роботі. Ми відмічаємо, що останнім часом до ради з приводу найрізноманітніших питань та проблем звертається все більше ветеранів та пенсіонерів. Їх радушно зустрічають, при необхідності влаштовують прийом у керівництва ГУ МВС. Багато проблем вдається вирішувати в короткі строки. Ми задоволені тим, що наші ветерани телефонують нам зі словами подяки.
Обласна рада ставить першочерговим завданням у своїй роботі активізувати зусилля районної ланки, враховуючи той факт, що до лав пенсіонерів вливаються ще досить молоді та енергійні люди.

Наталія Граматунова